Коли стається щось хороше переважно вітають, коли погане - плачуть, або мовчать. Та це власне це ні перше, ні друге.. Треба говорити. Говорити, незважаючи на жаль і тугу, говорити, незважаючи на недругів чи людей з промитими мізками.
Це був зисмовий морозний день 29 січня далекого 1918р. Їх була жменька проти стада культурних банкротів, проти тих, хто не жалів ні жінок, ні дітей.
Вони були молоді.. молодші за більшість з нас.. Кожен напевно, так само як і ми, хотів жити, хотів творити, любити... хотів.. та..
Думаєте не знали що з ними буде? Думаєте були неосвідчані і неотесані? Та ні - навпаки посуті еліта нації, ліцеїсти (не порівнюйте масовість освіти тепер і тоді, її колись отримували одиниці)
Чого не відситупили? Що б і хто б не писав, але на це питання змогли б відповісти лише їх змовклі серця. Я не хочу нав'язувати вам вою думку, не хочу цитувати істориків і тим паче політиків.. їх думка завжди нестиме субєктивізм, віяння епох та режимів. Я хочу щоб ви ви думали самі.. І щоб просто памятали.
Для мене Герої Крут - це та вакцина патріотизму, яка не дала згинути душі нашого народу. Пам'ятайте.
P.S. І на останок просто поезія від сучасника цих подій:
Тичина Павло :: ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
21 (8) березня 1918 р.
|
|
